Єдина країна Європи страчує засуджених і нищить їх родини

Білорусь – єдина країна в Європі, що практикує смертну кару. Страчують у режимі секретності – родичі не знають ні дня смерті, ні місця поховання близьких.

Влада стверджує, що виняткову міру покарання підтримують самі білоруси, але багато хто говорить, що дізнались про неї, тільки зіткнувшись з бідою, пише ВВС.

Навіть якщо синів Наталії стратять, їй ще доведеться відпрацьовувати борг державі за їхнє утримання у дитячому будинку.

Відпрацьовувати наказали у столиці, тому Наталія не змогла бути на суді над своїми молодшими дітьми у містечку Чериков, що майже за 300 км від Мінська, і не може з’їздити на побачення до обласного Могильова, де її Іллі та Стасу вже одягнули роби смертників.

Брати Костєви, 18-річний Станіслав та 20-річний Ілля, у квітні минулого року жорстоко вбили сусідку-педагога і, приховуючи сліди злочину, підпалили сусідський будинок. З будинку вбитої винесли комп’ютер і пакет з їжею.

Соціальний ліфт у цій родині затято йшов донизу.

Чоловік Наталії помер, коли молодшому з їхніх чотирьох дітей, Стасу, було п’ять місяців; жінка виживала, як могла і як вміла. Працювала дояркою, залишаючи молодших на старшу Ганну; працювала у ПМК – пересувній механізованій колоні, автотранспортному господарстві, де робочий день часто тривав допізна. Мешкала з дітьми у службових та приватних квартирах, продавши свою частину будинку після суду про спадщину померлого чоловіка. Точно не була бездоганною – сама розповідає, як соцпрацівники, почастувавши її домашніх пирогів, записували у звітах, що застали Наталію напідпитку.

На родинних фото тих часів – вродлива молода жінка та пристойно вбрані діти у маминих обіймах.

“Сам на сам з долею” Наталія протрималась 13 років – її молодших доправили на державне виховання, коли ті вже були підлітками. Хлопці пропускали уроки, могли побитися у школі, Ілля стояв на обліку в інспекції у справах неповнолітніх.

Брати отримали право повернутися додому після досягнення повноліття. Молодший, Стас, повернувся до Черикова ледь не напередодні вбивства сусідки.

За утримання Іллі та Стаса на державному забезпеченні-вихованні Наталія ще має виплатити 10 тисяч білоруських рублів – понад 4 тисячі доларів за нинішнім курсом. При зарплаті у 200 доларів, з якої для погашення боргу вираховують третину, виплата може розтягнутися на довгі роки.

Першого разу, каже Ганна, вона сама спровокувала увагу до себе з боку органів опіки: “Сама зателефонувала до міліції, працівникам РВВС, щоб мені допомогли. Щоб діти не бачили, як там тато маму б’є. Тож виходить, що я сама собі викопала яму, і нас поставили на облік як родину, що опинилася у складних життєвих обставинах (СЖО)”.

Вдруге до посадовців звернулася та сама вбита згодом сусідка, повідомивши, що молодша дитина Ганни бігає у дворі без нагляду.

Родина Ганни двічі отримувала статус СЖО – з піврічним контролем, несподіваними візитами соціальних працівників, “ревізією” холодильника та каструль.

“Дуже важко це все пережити, – говорить вона. – До тебе потім ставляться не як до людини. Тобто, якщо ти зробив хибний крок, – все, права виправитися вже немає. Допомоги тобі ніколи ніхто не надасть, ще й донизу підштовхнуть. Але своїх дітей туди, де свого часу опинилися мої брати, я за жодних обставин не віддам”.

Правозахисник Павло Сапелко, аналізуючи ситуацію з родиною Костєвих, нагадує про заклики президента Лукашенка збільшити народжуваність і обіцянки держпідтримки багатодітним родинам. “Одна дитина – це ваша дитина, дві – подивимося на родину, можливо, когось треба підтримати, але це також ваші діти. Але третя – це моя дитина”, – заявляв білоруський президент.

“В родині Костєвих двоє “президентських” дітей. Засуджені до страти Ілля та Стас – третій і четвертий у Наталиній родині. Обох виростила держава – за це їй уклін, але хто виховав їх такими, чому так відчайдушно брати не хотіли своєї долі чотирьом своїм племінникам, двоє з яких також – “президентські”?” – каже пан Сапелко.

“Цей вирок – він не лише про смерть братів Костєвих, він ще про те, як державна машина байдуже перемелює родини, перетворюючи матерів та батьків на “зобов’язаних осіб” – людей другого сорту, без прав і перспектив, позбавляючи їх надії на виправлення ситуації замість допомоги у скрутну хвилину”, – переконаний правозахисник.

Брати Костєви, як лунало у залі суду, пішли “розбиратися” із сусідкою-вчителькою після кількаразових погроз загиблої відправити маленьких племінників до держустанов утримання та виховання.

Читайте також:  Країни Євросоюзу погодили п’ять пріоритетів у боротьбі з коронавірусом

Наталія Костєва просить президента Лукашенка помилувати її дітей, замінити страту на ув’язнення, нехай навіть довічне.

Надії у Наталії залишилось мало. Лукашенко вже висловився публічно щодо цієї справи.

“Двоє покидьків, інакше їх не назвеш – вже і розбої були, і карали їх, – вбили свою вчительку. За те, що вона захистила двох діточок їхньої сестри. Сестра – ніяка, асоціальний елемент. А [вчителька] захистила їх і вимагала вилучити з сім’ї. Вони її різали всю ніч”, – розповів президент, наголосивши, що справа на його особливому контролі.

Оцінки Лукашенко, як свідчить практика правозахисників, не залишаються без уваги з боку судів і апеляційних інстанцій.

За чверть століття свого правління Лукашенко помилував лише одного із засуджених до смертної кари – про це білоруський президент якось розповідав сам, але хто ця людина – достеменно не відомо. Загалом, від моменту здобуття Білоруссю суверенітету, за даними правозахисників, привели у виконання понад 400 смертних вироків.

Не всі ці смерті санкціонував президент Лукашенко, підпис якого є останньою і вирішальною для засудженого до найвищої міри покарання, зазначає Андрій Полуда, керівник кампанії “Правозахисники проти смертної кари”.

Низка страт залишилася “у спадок” від СРСР: мінська в’язниця на вулиці Володарського була однією з “розстрільних” – сюди, наприклад, привозили засуджених з країн Балтії (Латвії, Литви і Естонії).

Розстрілюють на “Володарці” в центрі Мінська і дотепер, стверджують правозахисники.

“Система, що залишилася, це спадщина Радянського Союзу, – каже пан Полуда. – Все, як було тоді, залишилося. Родичам не видають тіла, не говорять час смерті, не вказують місце поховання… В СРСР це було, щоб приховати масові репресії. Люди думали, що людина відбуває 10 років без права листування, а вона вже лежала у розстрільному яру, як у Куропатах під Мінськом”.

“Є люди, які приводять у дію смертний вирок. І це не одна людина, є розстрільна команда, – Андрій Полуда посилається на відомості, зібрані та узагальнені правозахисниками в окремому дослідженні. – На страті присутній лікар, що констатує смерть. Є прокурор, який слідкує за дотриманням закону під час виконання смертного вироку. Я їду іноді в метро і думаю: цікаво, сьогодні в метро їде людина, яка є частиною цієї системи з виконання смертного вироку? І що вона каже родині, дітям? “Тату, добре попрацював цього місяця”?

Процедура виконання смертного вироку в Білорусі засекречена на відміну, наприклад, від США, де у деяких штатах на страті дозволяють бути присутнім родичам і навіть журналістам. Закритість білоруської системи критикують і міжнародні організації, про це, зокрема, йдеться в останній доповіді Amnesty International.

Білоруська влада ігнорує звернення місцевих правозахисників про незастосування страти – втім, як і заклики Комітету ООН з прав людини, єдиної міжнародної інстанції, доступної для подібних звернень. Білорусь не входить до Ради Європи – перешкодою європейці не раз називали наявність у країні смертної кари; Європейський суд з прав людини недоступний для звернень у справах засуджених до смерті білорусів.

І білоруські правозахисники, і світова спільнота закликають офіційний Мінськ до мораторію на смертну кару – як кроку до подальшої відмови від її застосування.

Президент Лукашенко у відповідь посилається на волю народу – дані референдуму 1996 року, за підсумками якого 80,44% учасників висловилися за збереження смертної кари в країні. Він переконаний, що новий референдум з цього питання підтвердить “волю народу”.

Правозахисник Андрій Полуда вважає, що статистика неоднозначна.

“Соціологічні дослідження, проведені і структурами при адміністрації президента, і незалежними дослідниками, свідчать про те, що кількість людей, які виступають за страту, зменшується. На сьогодні близько 63% опитаних виступають за смертну кару. Але якщо ці 63% розглянути уважніше, то побачимо, що беззаперечно лише близько 35% виступають за смертну кару. Всі інші – умовно: якщо провину доведено на 100%, якщо людину неможливо виправити тощо”, – пояснює Полуда.

“Наша позиція – однозначна: ми виступаємо проти референдуму з питання смертної кари. Тому що це питання лежить в емоційній площині, – додає правозахисник. – Ніхто не цікавився думкою наших громадян, наприклад, коли запроваджували податок на дармоїдство, який народ сприйняв несхвально. Тому що всі розуміли, який буде результат. Питання про смертну кару завжди було рішенням керівних або політичних еліт”.

Джерело.



Категорії: