Кожне життя безцінне, втрата непоправна, біль невгасимий: “Книга пам’яті” – страшні історії війни
ГО “Мирний берег” та її керівник Геннадій Щербак працюють над створенням “Книги пам’яті” з історіями загиблих військових і мирних жителів, їхніми фотографіями та спогадами рідних. “Книга пам”яті” – поки що онлайн-проект. На першій же сторінці вона зустрічає відвідувача фотографіями і заголовком “Вони б святкували день народження сьогодні”.
8 липня. Євген Бурко: сьогодні йому могло бути 29, але життя спецназівця ВСУ обірвалася під час нападу на колону військової техніки, коли йому було 22 роки. На фото він посміхається поруч з дружиною і маленькою дочкою. Вані Куличко сьогодні б виповнилося 7 років. Напевно, він би готувався до школи. Але Ваня загинув в 2014 від осколкового поранення і встиг прожити тільки три тижні після свого першого дня народження.
11 липня. Плющ Михайло Вікторович, 15.06.1987-11.07.2014. 11 липня 2014 в районі села Зеленопілля Свердловського (з 2016 – Довжанського) району Луганської області біля 4:30 годин ранку російсько-терористичні угруповання обстріляли з реактивних систем залпового вогню БМ-21 «Град» базовий табір українських військових. Унаслідок обстрілу загинуло 7 військовослужбовців Державної прикордонної служби України та 30 військовослужбовців Збройних Сил України.
У “Книзі пам’яті” зараз 4496 історій. З них 4104 це чоловіки, 393 жінки і 194 дитини Про когось є спогади родичів, десь немає навіть фотографії. Головну мету проекту відображає цитата з сайту:
“Втрати величезні, як в масштабах міст, регіонів, країн так і всього світу в цілому і наша головна мета – донести до світової спільноти суть цього важкого уроку. Кожне життя безцінне, втрата непоправна, біль невгасимий, але пам’ять вічна і надія горить в наших серцях – і нехай це полум’я буде вічно, щоб нічого подібного більше не повторилося ніколи!”.
Дані про загиблих, поранених і зниклих без вести “Мирний берег” збирав з початку бойових дій. Ось лише одна з історій 13-річного Кирила:
“Мама разом з двома дітьми переходила дорогу, коли почувся свист міни. Хтось крикнув: “Лягай!”. Тринадцятирічний Кирило Сідорюк накинувся всім тілом на сестру Танюшку і врятував їй життя, прийнявши на себе всі осколки, за винятком одного.
“Я йшла попереду, слідом за мною Кирило, а на відстані витягнутої руки Таня. Випадково впасти він не міг. Він навмисно накрив її собою”, – розповідала Оксана Буракова, мама хлопчика.
Ідея створити саме книгу пам’яті виникла в 2015.
“Хотілося створити не книгу мертвих, а книгу спогадів. Ми до цього прагнемо. Зробити упор на людей. Ми помітили, коли почали збирати інформацію, у нас мало пишуть саме про людей. Про саму людину, про його цінності для сім’ї, для країни, суспільства. У нас все або “сєпар”, або “укроп”, або взагалі якісь “недолюди”. Нам захотілося відновити цю справедливість. Показати кожну загибель як втрату для сім’ї, суспільства, країни та світу. Робили акцент на цю цінність людини”.
“З останнього недавно був день пам’яті Василя СЛІПАКА, оперного співака світового масштабу. Якщо говорити про спорт – це Тимур Юлдашев, якого я знав особисто. Він був чемпіоном Європи з пауерліфтингу. Думаю, в кінці ми зможемо показати повну картину, скільки Україна втратила людей . У нас є інформація майже про 13 тисяч загиблих. У “Книгу пам’яті” внесли 4 тисячі. Ще працювати і працювати”, – розповідає Геннадій Щербак.
Сам же Геннадій про себе розповідати не дуже любить. До війни в Луганську у нього була будівельна компанія, займався фасадами і покрівлею. У нього велика родина – п’ятеро дочок. Про роботу з інформацією навіть не думав, але втрутилася війна. Нову діяльність почав освоювати, коли сім’я влаштувалася в Луцьку.
“У 2014 у нас була проукраїнська позиція. В один “прекрасний” момент довелося зібрати дітей і виїхати в інший кінець країни. Залишили квартиру, все, що зароблялося ціле життя. З двома сумками і чотирма дітьми (п’ята дочка Соломія народилася вже в Луцьку) ми виїхали з дому та по сьогоднішній день ніяк не можемо повернутися… Я продовжую вірити, що це все закінчитися”, – ділиться Геннадій.
Геннадій чекає того моменту, коли в його книзі пам’яті перестануть з’являтися нові сторінки. Хоча, каже, поки немає навіть передумов. Продовжують гинути військові, гинуть мирні жителі. Уже далеко від війни, її “відлунням” вмирають люди під мирним небом.
“Це просто так не проходить. У мене є знайомі, які там були і дуже важко це пережили. Вони потім помирали від інсультів, інфарктів. Ні від мін, ні від обстрілів. Але теж від війни. Ми ці наслідки бачимо щодня. Воно нікуди не йде, не забувається. Це живе всередині і завдає дуже великі рани. Для деяких, на жаль, смертельні. Навіть якщо сьогодні все закінчитися, ще багато років – може, десятиліття, – ми будемо відчувати ці наслідки. І хочеться правди. Чи не пропаганди з тієї чи іншої сторони, а просто правди”, – міркує він.
Всеволод Луганський,
учасник руху «Наша Луганщина»