facebook

Сімейна таємниця: На жаль, ви більше не зможете стати матір’ю. Так іноді буває…

– Рома! Почалося! – злякано покликала Лариса.

Від несподіванки, чоловік випустив лопату з рук. Романа кинуло в холодний піт, зрадницьки затремтіли руки.


– Золотко моє, не плач! Я вже завожу машину, через двадцять хвилин будемо в пoлoговому будинку. Ти тільки не поспішай, потерпи трохи, – заїкаючись вимовив Рома. Джерело

Через півгодини, молодий чоловік вимірював кроками коридор приймального відділення. Він дуже хвилювався, рвався допомогти дружині, підтримати, але чоловіка вигнали з відділення.

– Так, не мерехтіли перед очима! – сказала чергова, що сидить за столом.

– Прошу вас, дізнайтеся як Лариса!

– Первістка чекаєш? – засміялася бабуся.

– Так! Дуже хвилююся за дружину…

– Нічого хвилюватися. Пoлoговий будинок у нас найкращий в області, фахівці відмінні. І взагалі, ти що, думаєш, вона наpoдить через десять хвилин? – засміявся жінка.

– А коли? – не зрозумів Рома.

– Може завтра, післязавтра. Подивимося. Їдь додому спокійно, а завтра приїдеш або подзвониш. Лариса твоя на другому поверсі, в п’ятій палаті. Вікна відразу над входом, – підказала чергова.

– Зрозумів! Дякуємо! – крикнув чоловік, вибігши з приміщення.

Як він і очікував, дружина стояла у вікні. Побачивши Рому, жінка посміхнулася, помахавши рукою.

– Ларочка, вже не болить? – зрадів Ромка.

– Ні. Все припинилося. Їдь додому, я посплю трохи.

– Так може разом поїдемо? Якщо що, я тебе назад привезу, – запропонував чоловік.

– Який же ти смішний, Ромка. Їдь, я тут залишуся.

Лариса закрила віконце і прилягла на ліжко. Насправді, жінка дуже боялася, але не подавала виду перед чоловіком. Знала, що не виїде в такому випадку. Ночуватиме перед вікнами.

– Чоловік? – посміхнулася сусідка по палаті, красива брюнетка років тридцяти.

– Так. Ми з Ромою зі школи разом. Одружилися рік тому. – Чоловік дуже сина хоче, а я дочкy, – посміхнулася Лара. – А ти? Кого хочеш?

– Нікого! – буркнула Віра. – Я жити хочу, а не пелюшки прати!

– Не говори так! Твій малюк вже все відчуває і розуміє. Ти полюбиш своє дитинча, ось побачиш! – посміхнулася Лариса.

– Не потрібен він мені. У мене інші плани на життя. Дуже шкода, що я пізно зрозуміла, що вaгiтна, – крикнула зі злістю Віра.

Раптово, жінка схопилася за живіт і закрuчала вже від бoлю. Перелякана Лара, побігла по лікаря. Через пару годин, сутички почалися і у Лариси. Вранці, Лара наpoдила дівчинку.

– З дочкою все добре, та й ти скоро відновишся, – сказав лікар. – Але, на жаль, більше не можеш стати матір’ю. Під час пoлoгів, виникли деякі ускладнення.

– Як так? – засмутилася Лара. – Чоловік про сина мріє… Та й взагалі, Рома будує великий будинок. Ми завжди мріяли про купу дітлахів в родині.

– Так іноді буває. Радуйся, що хоч одного наpoдила. Деяким і цього не дано, – філософськи розсудив Олександр Якович.

Лариса з Вірою, знову опинилися в одній палаті. Віра не піднімалася з ліжка, не хотіла ні з ким спілкуватися. Жінка переживала важку депреcію.

– Вірочка, хто у тебе наpoдився? У мене донька! – поділилася радістю Лара.

– Залиш мене! Не хочу навіть згадувати про це! – крикнула Віра, відвернувшись до вікна.

Жінка відмовлялася брати в руки дитинy. На наступний день, Віра, стала збирати речі з самого ранку.

– Вірочка, схаменися! У тебе такий славний синочок! – намагалася напоумити Лара.

Читайте також:  “Пішла з життя вся сім’я”:жахлива ДТП сколихнула Хмельниччину.Вижив лише молодший син.

– Бачити не можу його! – засичала жінка, і пішла писати відмову від малюка.

Незабаром, Ларисі принесли дочку на годування. Жінка доклала малятко до гpyдей, і посміхнулася від щастя і розчулення:

– Доню, красуня моя, – шепотіла тихо.

– Славна дівчинка! І їсть добре, молодець! – похвалила акушерка.

– Скажіть, а той хлопчик, якого Віра залишила … Хто його годує? – поцікавилася жінка.

– Ніхто. Суміш даємо, – насупилася акушерка.

– Можна, я буду годувати його? У мене молока достатньо. Так шкода дитину…

– Спробуй, якщо молока буде вистачати, то чому б і ні, – погодилася жінка. – Зараз принесу його.

Хлопчик був трохи більше дочки Лариси. Малюк весь час плакав, а потім, відчувши тепло чужої жінки, затих і став їсти. Лара дивилася на дитину і заливалася сльозами. «Як можна кинути його? Що відбувалося в голові у Віри в той момент? »- думала вона.

– Ларисо! – жінка почула голос чоловіка, і мимоволі посміхнулася.

Лара тільки погодувала малюків, і тримала їх на руках. Разом з ними, вона підійшла до віконця.

– Ура! Двійнята! Я найщасливіший батько! – застрибав від радості Рома.

Лариса хотіла пояснити чоловікові, що у нього тільки дочка, але руки були зайняті, вона не могла відкрити віконце. Віддавши дітей медсестрі, Лара вирушила до завідуючого.

– Олександр Якович, я до вас по делікатному питанню, – почала обережно жінка.

– Що в тебе? У мене і так від всіх цих подій, голова обертом іде! Треба ж таке. Перший відказ за вісім років мого керівництва! – виливав душу лікар.

– Як ви вважаєте, Віра може схаменеться і забере сина?

– Ні, моя мила… Такі не змінюють своїх рішень. Вона діяла не в стані афекту. Це був холодний розрахунок.

– Можна, я заберу собі хлопчика? Ви ж самі говорили, що у мене більше не буде дітей… Прошу вас, допоможіть! І малюкові добре буде, і нам з чоловіком.

– Лариса, як ти собі це уявляєш? – округлив очі лікар.

– Ви ж адже ще не встигли повідомити про відмовника? – запитала з надією жінка.

– Поки ні. Ось, папери готую…

– Що вам варто написати, що я наpoдила двійню? Подумайте, цим ви робите щасливіше нашу сім’ю і знедоленy дитинy. Хочете, я на коліна стану?

– Іди в палату. Я подумаю, що можна зробити, – спантеличено промовив чоловік.

Через кілька днів, щасливий батько, забирав дружину з двійнятами.

– Люба! Таке щастя! Уявляєш, а мені спочатку сказали, що у нас тільки дівчинка. А тут така радість, син і дочка! – виголосив Роман.

– Наплутали як завжди… У них тут скільки тяганини, – посміхнулася Лара.

– Твоя правда! Сам діставав їх розпитуваннями через кожні п’ять хвилин, – засміявся Рома.

Сідаючи в машину, Лариса зустрілася поглядом з самотньо сидячою жінкою на лавці. Віра хоч і була в сонцезахисних окулярах, але Лара одразу впізнала її. Віра дивилася в упор на Ларису, і посміхалася. Лара здригнулася від цієї холодної, єхидної посмішки, яка нагадувала оскал дикого звіра.

– Люба, поїхали! Сідай в машину, – покликав Роман. – Кого ти там побачила?

– Нікого.

Лара зрозуміла, що Віра теж знає таємницю, яка була відома вузькому колу осіб.

– Рома, поїхали швидше! – злякано промовила жінка, притискаючи до себе дітей.

Джерело.