facebook

Чому суд Італії визнав Марківа винним у вбивстві: заява свідка і відтворення подій того дня

Сьогодні ми поговоримо про справу нацгвардійця Віталія Марківа, якого італійський суд визнав винним у нібито причетності до вбивства італійського фотографа Андреа Роккеллі на Донбасі у 2014 році.

Не так давно Україна подала апеляційну скаргу на вирок суду італійського міста Павія, згідно якого Марків в липні 2019 був засуджений до 24 років ув’язнення. Це вперше українського військового, з подвійним громадянством України та Італії визнали винним за його дії під час конфлікту на Сході України.


Відомо, що 24 травня 2014 року через Слов’янськ до села Андріївка під’їхала група людей, російські ЗМІ їх назвали “міжнародною журналістською групою”, до складу якої входили три людини.

Андреа Роккеллі, громадянин Італії, засновник фотоагентства Cesura в місті Павіа, який працював в різних гарячих точках. Роккеллі незаконно перетнув ділянку українсько-російського державного кордону. Також до групи входили росіянин Андрій Миронов, перекладач Роккеллі та французький фотограф – Вільям Рогульон.

Ніхто з них не був акредитований в штабі АТО, вони були без касок, бронежилетів та написів “Преса” та будь-яких інших знаків, які могли відрізнити їх від терористів, які в ті часи не завжди вдягали форму.

Гору Карачун контролювали військовослужбовці 95-ї бригади ЗСУ і бійці Нацгвардії. Міномети були лише у перших, а серед других був Марків. Гора знаходилась практично у оточенні і була єдиним місцем перебування наших військ у межах Слов’янську.

За версією слідства, коли група людей йшла до залізничного переїзду, пролунали постріли, потім були вибухи мін. Одна з мін потрапила в яр, де вона ховалася.

Роккеллі і Миронов загинули, а Рогульона поранило в ногу. В обстрілі звинуватили, звісно, українських військових.

Суд у справі Марківа
Віталій Марків був одним із військових, що перебували в тому районі. Його затримали 30 червня 2017 року в Італії, коли він приїздив до мами. Тут важливо зазначити що він має 2 паспорти. Наш та італійський. Тоді його звинуватили, що він як “командир” Нацгвардії був причетний до 30 мінометних ударів по підніжжю гори Карачун, де перебували журналісти.

До винесення вироку Віталій перебував у слідчому ізоляторі. Командиром він не був ніколи і мінометами теж не керував. В місцевій пресі одразу почали з’являтись заголовки, в яких не сильно розбираючись Марківа оголосили “найманцем іноземної армії”, “кіллером”, “тим, хто віддавав наказ стріляти” і “вбивцею італійського фотографа”. А на найбільшому державному телеканалі Італії Rai1 вийшов сюжет “Убивство з наказу Марківа”.

Італійська преса спрацювала в кращих традиціях російської пропаганди: тих, хто підтримував Віталія назвали “бритоголовими праворадикалами”, а фразу “Слава Україні” оголосили неонацистським слоганом.

А в 2018 році Організації італійських журналістів висунули цивільний позов проти держави Україна у зв’язку із загибеллю їхнього колеги Андреа Роккеллі. До матеріалів справи було залучено відео пропагандистського каналу “Раша тудей”.

До того ж суд проходив в рідному місті загиблого Роккеллі. Не складно здогадатись, що місцеві жителі м’яко кажучи не були позитивно налаштовані щодо Марківа.

І саме з місцевих мешканців був сформований суд присяжних, які постійно знаходились під тиском громадськості та преси. Якби суд відбувався в Римі чи Мілані, можливо, вирок був би зовсім іншим.

До складу присяжних входять люди, які недотичні до системи правосуддя. Суд присяжних має юрисдикцію для розгляду найсерйозніших злочинів, максимальне покарання за які починається від 24 років позбавлення волі.

За версією обвинувачення, Марків (один з 150 військових на позиції) побачив групу журналістів. Передав координати своєму командиру, а той віддав наказ про відкриття вогню. Головними доказами є свідчення французького фотографа Вільяма Рогелона та стаття в одній із італійських газет.

В 2014 Рогелон говорив, що думає, що це українська армія стріляла в напрямку журналістів, але не впевнений, а в 2017 році вже він уже стверджував, що це вина української армії.

А в статті під назвою “Україна, розповідь капітана: Ось як загинув Роккеллі” цитують українського солдата, який нібито говорив: що ми зазвичай не стріляємо в бік місцевих, але саме того разу от коли була машина з журналістами стріляли. З матеріалів слідчих виходило, що ці слова належали нібито Віталію Марківу.

Сторона захисту і сам Марків називали цей матеріал “вільною неправдивою інтерпретацією телефонної розмови”, що відбулася між ним та італійськими журналістами.

До речі, диктофонного запису в обвинувачення нема. Вони просто вірять тому, що журналістка не могла гнатися за сенсацією настільки сильно щоб взяти і трішки прикрасити слова співрозмовника.

Ну от ніколи такого не буває і бути не могло. Та і солдати ніколи не бовкають дурниць. Ну написали що це ми – значить ми. Ну що ж тут незрозуміло?

Під час судового процесу стало відомо, що авторка статті не спілкувалася з Марківим особисто, а слухала на голосному зв’язку і дослівно записала розмову між ним та іншим журналістом, Марчелло Фаучі. Фаучі не підтвердив згадки про загибель Роккеллі.

Державний обвинувач заявляв, що Марків не мав доступу до мінометів і особисто тоді не стріляв. Згодом прокурор наголосив на моральній відповідальності Віталія Марківа, “бо знав, що будуть стріляти”. Класне формулювання, правда?

Під час обвинувальної промови прокурор просив суддів взяти до уваги пом’якшувальні обставини (як топозитивна поведінка підсудного під час процесу, відсутність попередніх судимостей) і дати підсудному не найвищу міру покарання 24 роки, а зменшити термін до 17 років неволі. Доказів невинуватості Віталія значно більше, ніж звинувачень у зворотному. Але ні це, ні презумпція невинності йому не допомогли.

У суді не було надано чітких доказів, що саме українська армія стріляла в журналістів і що Марків передав інформацію про їхнє розташування. В матеріалах справи відсутні задокументовані факти про те, від якої зброї загинув Роккеллі.

Експертизу проводили в Слов’янську, який на той час перебував під контролем терористів під керівництвом Ігоря Гіркіна. В тому висновку йшла мова про вибухову хвилю та осколки неідентифікованого боєприпасу.

Читайте також:  В Італії зникла українська красуня. Мама просить про допомогу

Також не доведено, що вогонь вівся з тих позицій на яких перебували українські військові. В матеріалах справи говорилось, що Марків був на горі Карачун та мав хороший огляд на фабрику та залізничний переїзд, поблизу якого загинули Роккеллі та Миронов. Але докази, що нацгвардієць бачив групу і взагалі здогадувався що це група журналістів, також відсутні. І ніхто не міг знати, що в групі осіб під Слов’янськом були журналісти. Але суд все одно виніс максимально суворий вирок.

Що розповідав головний свідок
Підчас суду покази Рогелона, головного свідка обвинувачення змінювались. Спочатку він говорив про вогонь з обох боків, по одиночні постріли з автомату Калашнікова.

А вже в 2017 році він розказав вже зовсім інший сюжет, що нібито після мінометного обстрілу декілька людей спустились в рів, чув автоматні черги в його бік, і постріли припнились після того, як він почав кричати, що він журналіст.

Потім він сказав, що пішов у напрямку Слов’янська, зустріч проросійських бойовиків, вони в нього не стріляли. І з огляду на це, він резюмував, що солдати в рові були українськими солдатами.

Якщо коротко – то у якості доказів звинувачення використовувало фото Марківа з двома раціями, що мало б свідчити про його командирський статус, телефонні розмови батьків Марківа, в яких вони говорять, що син воює, відеоселфі Віталія на горі Карачун, на якому видно фабрику, але не видно дорогу, по якій приїхали тоді журналісти.

 

Також аргументами для прокурора служили свідчення одного з в’язнів про підготовку Віталієм втечі з тюрми, стаття з сайту “Русская весна” про плани “київської хунти” фальсифікувати свідчення свідків захисту.

Також до справи долучили фото, яке Марків отримав від товаришів по службі, на якому вони тримають нацистський прапор, отриманий у якості військового трофею. Я розумію що ви втомилися уже від доказів, здавалося б, очевидної невинності Марківа. Але додам іще трохи.

Відтворення подій того дня
Найкраще цю ситуацію розібрав Олесь Городецький, голова Християнського товариства українців в Італії у своїй колонці на українській правді. Він спробував відтворити події, що відбувалися 24 травня 2014 року.

Прапорцем нагорі позначена гора Карачун, де стояли наші військові. Жовтим – машина, яка привезла Рокелі на місце загибелі

Біла стрілка вказує на стіну, яка обмежує дорогу з одної сторони. З іншої сторони розташована посадка. Чорним позначено потяг, який терористи приварили до рейок, щоб заховатися від очей військових на Карачуні та від куль.

Коли вони наблизились до потяга з кушів вийшов чоловік в чорному спортивному костюмі і порадив негайно з відти забиратись. За словами Рогелона, через 30 секунд по ним почали стріляти з автомата Калашникова, постріли походили з лівого боку.

Рогелон жодного разу не сказав, що стріляли ззаду. А саме там, позаду них, за поїздом, на відстані 1700 метрів знаходилася єдина позиція українських військових. Стріляли збоку, ось звідси – ну тобто точно що терористи. Для тих хто сумнівається скажу що з калашникова в принципі немає сенсу стріляти на півтора кілометри. Його прицільна дальність у понад 3 рази менша.

Приміщення фабрики були базами бойовиків. В “зеленці” знаходилися їхні бойові позиції. А сам Рогелон наголошував, що постріли були поруч, а на відео, знятим загиблим Міроновим говорилось: що поруч із ними хтось стріляє і там же є міномет. Тобто стрілянина не велась з відстані у майже два кілометри, де були українські військові.

Далі Рогелон заявляв, що через 10 хвилин після мінометного обстрілу якісь особи сходили до середини рову. А тепер просто рахуйте. Українські військові знаходилися на відстані майже двох кілометрів, за 10 хвилин змогли збігли з Карачуна, переплити річку, перейшли через залізничну колію на сторону противника та підійшли до їхньої бази, щоб добити поранених?

Це могли зробити тільки терористи угрупування самопроголошеної “ДНР”. Але навіть очевидні речі не стали аргументом для італійського суду. І от тут увага, не в перше.

Що відомо про схожі випадки
12 років тому американську студентку Аманду Нокс так само визнали винною у вбивстві сусідки. Вона провела за ґратами чотири роки, хоча не скоювала цього злочину. Суд відбувався під тиском громадськості, звинувачення не мало грунтовних доказів, зі свідка її перетворили на обвинувачену.

Аманда Нокс

ЗМІ системно вимагали покарання. Наприклад, був створений спеціалізований сайт, авторка якого була переконана у провині Нокс лише тому, що на одному з фото дівчина “мала вигляд немов кіллер”. Згодом Нокс виправдали, задовільнивши її апеляцію і навіть постановили виплатити їй грошову компенсацію.

А нещодавно в Римі загинув поліцейський, який працював під прикриттям. Ще до винесення вироку преса та суспільство “оголосили” винними двох підозрюваних, які мають подвійне громадянство США та Італії. Продовжувати можна і далі. Але сенс?

Орієнтовно навесні 2020 року нас чекатиме розгляд апеляції у цій справі. Тут усе залежатиме від багатьох обставин, від держави, яка доволі пасивно себе поводила підчас розгляду справи чи то побоюючись псування відносин з італією, чи геть незрозуміло чого.

Наша влада взагалі звернула увагу на Марківа коли було уже запізно. Але багато залежатиме і від нас з вами, а особливо від української діаспори в італії. Там дуже важливо перебити російську інформаційну істерику, яка намагається призначити Марківа винним трохи не в убивстві Кенеді.

Прецеденти відміни подібних вироків у Італії уже були, один дуже подібний я вам навів. Як ви бачите, іноземні суди теж іноді нагадують Баришівський районний. Але нічого. Я думаю що усе в решті решт буде добре. Якщо ми будемо боротися.

Джерело.



Категорії: