Окупований Донбас сьогодні: «Відчуття, ніби у повії, якій не заплатили»
Скориставшись заповненим інформаційним полем щодо поширення коронавірусу, Владімір Путін зробив черговий крок для скритної окупації України, підписавши 18.03.2020 т.зв. закон «Про носіїв російської мови» («О носителях русского языка», офіційна назва – «О внесении изменений в статью 331 Федерального закона «О гражданстве Российской Федерации»), який визнає всіх (!) українців «носіями російської мови», тобто фактично встановлює виняткові права Кремля на громадян України – як на свою власність.
Теоретично нічого нового не сталося: на Донбасі та в Криму це вже відбувалося у 2014…, але тепер уже на законодавчому рівні закріплена можливість висилати Москвою на захист «російськомовних» прав людей «русского міра» регулярні війська ЗС РФ. При цьому, зверх цинізму сформульовано визначення «носітєль» російської мови: як носій якогось захворювання, тавра раба чи чогось іншого.
Якщо говорити конкретно про Донбас, то простим людям від цього легше не стане, хіба гірше… Зате додаткові бонуси отримають ті, хто вбивав, катував, «віджимав»: уже зараз бойовики т.зв. «2 АК НМ ЛНР», «правоохоронці» підрозділів «МВС» і «МДБ» самопроголошеної «Луганської народної республіки», отримавши за спрощеною процедурою російські паспорти, скуповують нерухомість у Москві чи в інших містах РФ та вивозять туди награбоване.
А хто залишається на окупованій території? Пенсіонери, студенти, безробітні… Більшість із них якщо раніше й хотіла «в Рассєю», то тепер кардинально змінила свою думку, про що свідчать повідомлення у соціальних мережах та окремих Інтернет-порталах:
– «Якщо раніше всі чекали сценарію, як з Кримом, то зараз повне розчарування. Путін нас кинув, люди тут на нього дуже зляться. Відчуття, ніби у повії, якій не заплатили. Люди живуть сьогоднішній днем. Молодь від безвиході, а не від ідейності, йде в «ополчення». Там можна заробити живі, реальні гроші…», – Кирило.
– «За час війни я ні разу не виїжджала з міста. Пенсіонери тут їдуть лише до своїх дітей, тому що інакше не вистачає фінансів переїхати в літньому віці в інше місто і почати нове життя… Нам з чоловіком довелося пристосовуватися до життя тут, а це складно, адже такі як ми тут в меншості. Ми сильно фільтруємо, що і кому говорити. Наше оточення помітно звузилося… Надія на зміни гасне з кожним днем, тому нехай в Києві поквапляться, так як мракобіси тут плодяться», – Ганна.
– «Щоб тут нормально жити, потрібно мовчати про свої погляди і думки. Я вчуся в двох луганських ВНЗ на різних спеціальностях і закінчую одну з них в цьому році. Сенсу поступати на магістратуру в Луганську не бачу, так як мої кафедри не хочуть їхати навіть в Росію для отримання документів хоча б російського зразка. У свої 21 я збираюся екстерном закінчувати 11 клас української школи і навіть, можливо, здавати ЗНО, щоб отримати нормальні визнані документи. Взагалі дуже хочу поїхати в Київ і Львів. Ніколи там не була. Зараз збираю гроші на Євротур, щоб одним махом рвонути і в Україну, і в країни ЄС. Тут майбутнього не бачу», – Яна.
– «Коли почалася війна, я ще вчилася в школі. З мого класу пішло 70% учнів, деякі були мої друзі. Кругом обстріли, вмирають люди, мені не особливо було з ким ділитися моїми емоціями. З’явився страх втрати близьких. І навіть нечуваний для мене раніше патріотизм. У період, коли, по суті, неофіційно заборонялася українська мова, я все більше і більше намагалася говорити на ній», – Марина.
– «14-й рік – подив. Потім тваринний страх, боязнь лягати спати роздягненим, розмови з оточуючими, нерозуміння їх позиції і надія, що все ось-ось закінчиться. Далі все більше відсторонення від знайомих і родичів, небажання спілкування через почастішання суперечок, що доходять до скандалів. А тепер просто звірію від «росс-тв», від людей, не можу спокійно розмовляти, хочеться всіх побити, образити, розтерзати», – Валентина.
Всеволод Луганський,
учасник руху «Наша Луганщина»