“Русскій мір” часів Московського царства: Україна та Польща і тоді були під прицілом агресора
Лише у 1480 відбулося звільнення Московії з-під татаро-монгольського іга… Водночас, позбавлення від залежності, сприяло формуванню в державі визначального впливу завойовницької ідеології та східних деспотій. Важливою ідеологемою, що виправдовувала агресивну політику монархії і була мотивацією претензій на приєднання до неї земель сусідніх країн, стала теза про те, що Московія має бути новою імперією – спадкоємицею Стародавнього Риму й Візантії як найбільших у дотогочасній історії світових держав. Цьому сприяв династичний шлюб князя Івана ІІІ Васильовича з Софією (Зоєю) Палеолог (племінницею останнього імператора Візантії і легітимною спадкоємницею візантійських імператорів, укладений у 1472).
На початку XVI cт. геополітичні й великодержавні претензії Московії були сформульовані в ідеологемі «Москва – Третій Рим». На початку XVII ст. Московія прагнула реалізувати два головні політичні завдання:
1) програму мінімум – «збирання руських земель»;
2) програму максимум – створення великої імперії «Москва – Третій Рим».
До Івана ІІІ про жодні руські землі не йшлося. Московити не відчували ідеологічного зв’язку з «київської спадщиною». У 1492 Віленським привілеєм великий князь литовський, а невдовзі одночасно і король польський Олександр Яґеллон позбавив удільних українських і білоруських князів прав зносин з іноземними державами і наділення своїх васалів ленами, чим зрівняв їх з рештою шляхти, а статус їх князівств трансформував у приватні володіння. Відразу за цим всі прикордонні князівства (Оболенське, Воротинське тощо) стали васалами Московії, після чого було приєднано більшість Чернігівської та Смоленської земель.
У1542 книжники Івана IV вперше висунули ідею й обґрунтували міф «Великої Русі», до якої як спадкоємиці Київської держави мали увійти землі «Малої Русі і Білої Русі». Ідея «триєдиної Русі» стала ідеологічним підґрунтям і виправдання воєн Московського царства з метою приєднання до нього українських, білоруських і польських земель. На підставі того, що на царському престолі були нащадки Рюриковичів, Москва відкрито заявила про претензії на усі землі, якими колись володіли Київські князі цієї династії. Однак, після обрання царем Михайла Федоровича й утвердження при владі династії Романових, Московія втратила формальні династичні права на колишні землі держави Рюриковичів.
Зрештою, у XVII ст. династичні мотиви вже не були визначальними для формування політичних курсів держав. За Люблінською унією монарха Речі Посполитої обирали два сейми і Москва відразу ж включилася в цей процес, висуваючи на кожних виборах кандидатури своїх царів або царевичів. Важливо також відзначити, що тоталітарна Москва прагнула підкорити, а не «воз’єднати» колишні землі демократичної Київської держави, оскільки не мала з ними ідейної, психологічної й ментальної єдності й спадковості традицій. З цього приводу польський історик Анджей Андрусєвіч влучно підмітив, що для Московії було характерним «те, що не пустило коріння у Київській Русі», зокрема: тоталітаризм і характер державної влади з підпорядкованою їй Церквою, що «заперечували можливість самозародження людської свободи».
У своїй геополітичній стратегії Московія використовувала ідеологему «Москва – Третій Рим» для мотивування майбутньої експансії і завойовницької політики аж до XVI–XVII ст. Вона мала чітко виражений наступальний характер і повинна була слугувати для надихання царів Московії на підкорення світу.
На шляху до реалізації завойовницьких планів Московії опинилися сусідні з нею держави. Спочатку Велике Князівство Литовське (ВКЛ) відіграло головну роль у стримуванні агресії Москви й завоюванні нею територій колишньої Київської держави. У XIV ст. ВКЛ відмежувало Польщу від Московії, завоювавши більшість ослаблених від нападів ближніх сусідів та далеких завойовників західних і південних земель, раніше підвладних Києву. План ВКЛ полягав у тому, щоб об’єднати землі колишньої Русі та не допустити їх під панування Москви, чого відверто домагалися московські царі.
У XIV ст. Польща була далекою країною для Московії, головним ворогом якої на шляху до реалізації своїх планів виступала Литва, що контролювала значно більшу частину колишньої території Київської держави, ніж Польща. Припинення існування Великого князівства Московського і ВКЛ (шляхом об’єднання їх земель й інкорпорації сусідніх земель), проголошення Московського царства у 1547, а також створення (шляхом укладення союзу між Польщею й Литвою) Речі Посполитої у 1572, започаткувало столітнє протистояння у Східній Європі двох конкуруючих держав, що неминуче мусили зіткнутися, розробляючи плани розширення своїх володінь шляхом приєднання прикордонних земель одна одної.
У процесі посилення своїх позицій, Кремль почав намагатися стати головною «об’єднуючою силою» і приєднати до себе Польщу. Політична гра на цю тему тривала багато наступних десятиліть й досягнула свого апогею для Московії у 1656, коли її цар Олексій Михайлович був обраний королем Польщі.
Упродовж XV – середини XVII ст. бойові дії у московсько-литовських та московсько-польських війнах відбувалися на українських і білоруських землях. Слід зауважити, що росіяни називали себе «московітами». З появою на межах Київського, Брацлавського та Подільського воєводств з початку XVI ст. ці землі все частіше стали називатися «українські» або як його синонім «українці», що сприяло поширенню терміну «Україна» та ідентифікації населення як «українці».
У Московії у другій половині XVI cт. – першій половині XVII ст. щодо Запорізької Січі часто використовували назву «Запороги». Польська сторона зверталася до козацької організації, яка зросла до потужного війська, тільки в періоди, коли виникали потреба такого війська для ведення завойовницьких воєн у Молдові, Прибалтиці та Московії. У проміжках між тим у Польщі пропонували ліквідувати українське козацтво.
При цьому, поширення інформації про ці наміри провокувало не тільки козаків, але й усіх українців до спротиву й антипольських виступів. Московська сторона просто не могла не скористатися з такої помилкової політики свого польського сусіда, знищення якого як держави відкривало дорогу до Чорного моря і омріяного Риму. Тим більше, що козацьке військо в цьому напрямку було більше ніж потрібне, що засвідчили спільні успішні походи в Крим московських та донських військ з козаками під проводом Дмитра Байди-Вишневецького у 1550-их роках.
Далі буде…
Ярослав Бовкун© для Експрес – вісник новин онлайн
Джерелa:
– Godziszewski W. Polska a Moskwa za Władysława IV. Kraków: Nakładem Polskiej Akademji Umiejętności, 1930.
– Philipp W. Die gedankliche Begründung der Moskauer Autokratie bei ihrer Entstehung. Forschungen zur osteuropäischen Geschichte. 1970.
– Schaeder H. Moskau – das Dritte Rom. Studien zur Geschichte der politischen Theorie in der slawischen Welt. 2.Aufl . Darmstadt, 1957.
– Винар Л. Князь Дмитро Вишневецький. Історична студія. Мюнхен: Українська Вільна Академія Наук у Німеччині. Історична Секція, 1964.
– Андрусєвіч А. Міт Росії. Москва – Третій Рим.