Про (не)фінансування маленьких шкіл
Готується Закон “Про повну загальну середню освіту”, і невщухають розмови про зменшення фінансування малих шкіл в Україні. На цей Закон вже є багато критики. Проте чи у всьому вона справедлива?
Одна з пропозицій нового Закону – скоротити видатки на малокомплектні школи, незалежно від місця їхнього розташування. Чиновники пропонують провести процес оптимізації за три роки: спочатку не виділяти державну субвенцію школам, у яких навчаються менше 30 учнів, через рік — тим, у яких менше 40, потім — у яких менше 50. Це не означає, що маленькі школи мають закритися. Їх може фінансувати місцева влада, якщо вважатиме, що це необхідно. Натомість держава скерує ці гроші на фінансування опорних закладів навчання.
Ці поправки здійняли хвилю обговорень та протестів. Профспілки педагогів заговорили про масові звільнення вчителів в селах. Містяни захвилювалися, що замість держави фінансувати такі школи стануть приватні особи та компанії та школи стануть платними, а це означає пряме порушення Конституції.
Після обговорень робоча група, яка працювала над законом про середню освіту, таки відхилила поправки про припинення держфінансування шкіл.
Проте подивімось на ситуацію під іншим кутом. Звісно, ніхто не оскаржує роль школи для села, або необхідність робочих місць для сільських вчителів. А з іншого боку медалі у нас якісна освіта для всіх дітей, незалежно від того, де вони живуть і навчаються. Як не прикро на це дивитися, проте якість освіти в школах із малою кількістю учнів низька. Держава вкладає в маленькі школи багато, а одержує мало.
Кількість видатків на школи, особливо малокомплектні школи, можна побачити з даних Міністерства фінансів.
В Україні на 2018 рік функціонувало 14,8 тисячі шкіл. Майже 2,5 тисячі мають менше 50 учнів. Більшість з таких шкіл розташовані в селах. А держава витрачає на такі школи найбільше грошей.
Звісно, наведені цифри – середні. Десь видатки можуть бути на кілька тисяч меншими або більшими. Проте ситуація із маленькими школами майже незмінна у цій картині – вони всі дуже дорогі. На навчання одного учня в міській школі, в якій менше 20 дітей, держава витрачає 121 тис. грн на рік. У сільських маленьких школах буває і по 80 тис. грн на рік на одного учня, і по 106, і більше.
Наприклад, за даними Мінфіну, в одному з районів у складі навчально-виховного комплексу є початкова школа, в якій усього один клас із 6 учнів. А ще — працюють чотири вчителі та 6 працівників непедагогічного персоналу. На навчання однієї дитини тут держава витрачає 175 тис. грн на рік.
І можна було б сміливо закривати очі на це, якби вкладені кошти приносили видимий результат – якість освіти, наприклад. Проте реальність далека від бажань. Давайте хоча б подивимося на результати ЗНО.
У даних УЦОЯО чітко виділяється розрив між сільськими та міськими школами. Згідно із середніми показниками по країні, сільські залишаються далеко позаду за результатами оцінювання. Наприклад, у цьому році високі бали за ЗНО з математики отримали 15% міських школярів і тільки 6% сільських. Англійську мову склали на “відмінно” 31% школярів з міста й тільки 14% дітей із села. Географія: місто — 15% високих балів, село — 7%. Українська мова: місто — 14%, село — 7%.
Це не новинка нинішнього року – подібну ситуацію ми спостерігаємо з року в рік, проте ми не здійснюємо жодних рішучих кроків, щоб змінити це.
Очевидно, що справа не в дітях з села – бо однакову картину ми бачимо по всій Україні. Проблема в якості освіти в цілому у віддалених та невеликих населених пунктах. А якщо говорити на чистоту, то й не тільки в цьому. Візьмемо, наприклад, побутову складову маленьких шкіл. Згідно із даними Уряду, в кожній десятій школі туалети на вулиці. А третина туалетів в приміщенні потребує ремонту. І це лише один аспект.
Звісно, після таких даних мешканцю великих міст легше погодитися на закриття сільських шкіл. Та й зрозуміти батьків учнів таких шкіл теж можна: треба не проґавити шкільний автобус, дороги до школи погані, а опорні школи часом теж не найкращі.
“В опорній школі, куди довозять дітей із нашого села, один профіль (зараз — біологічний). Вибрати інший діти не зможуть, тому майбутні філологи й інженери будуть поглиблено вивчати біологію”, — каже сільський учитель і за сумісництвом дідусь двох школярів.
Молода вчителька сільської школи каже: “У маленьких школах у селі якість освіти потерпає, це правда. У тій, у якій я працювала, були класи по троє-п’ятеро дітей. Тільки не кажіть, що це добре, що це справжнє репетиторство за державні гроші. Бо все не так. У дітей немає стимулу вчитися, нема за ким тягнутися, немає азарту й здорової конкуренції. Їх у класі всього кілька осіб, вони то ходять до школи, то ні, — корів пасуть або батькам по господарству допомагають. Кожен учитель у нас вів по кілька предметів. А ось коли ми стали їздити у велику школу в райцентр, де по 20–30 учнів у класі, — зовсім інша річ. Хоча, звісно, в селі, де була раніше наша школа, не лишилося тепер уже не тільки її, а й бібліотеки, клубу. Взагалі, нічого, і місцеве начальство це не хвилює. А чотири молоді родини виїхали звідти в районний центр. У тому числі й через відсутність школи”.
Негативного й позитивного у ситуації із маленькими школами багато. Настільки багато, що часом складно визначити перевагу того чи іншого боку. Проте ясно одне – ситуація не така однозначна. Й нам (і Уряду, перш за все) варто мільйон разів подумати над перевагами одного чи іншого рішення щодо малокомплектних шкіл.